Палата №6 - куди приводять мрії?

Одразу відповім – мрії приводять у палату №6. Звісно, мріяти — це заняття дуже навіть благородне, проте мрії ніколи не повинні розходитися з практикою, як слово з ділом. Ітиметься про Чехова і про його безсмертну «Палату №6». Написана ще в далекому і бородатому 1892 році, ця повість не втрачає своєї актуальності (якою шаблонною не здавалася б ця фраза), оскільки мова у ній іде не про миттєві, матеріальні речі, а про речі духовні, про проблему особистості, соціальної адаптації та волі до вчинку. Я виділяю для себе 3 книги, які торкаються цієї проблеми. Це:

1. «Палата №6» Чехова;

2. «Двійник» Достоєвського;

3. «Перетворення» Кафки.

Я виділяю ці книги не тому, що вони «попсові» і всі їх читали, ні. Література взагалі як жанр, на мою думку, не може вважатися «попсою», оскільки передбачає деякі витрати (час і розум), як мінімум, тоді як «попса» за рахунок її масовості, може сподобатися нам без індивідуального сприйняття, а «тому що всім подобається». Що таке «попса»? Це щось популярне, але разом з тим, швидкоплинне, миттєве, вічно мінливе. А що таке класика? Це те, що вічно.

 Чехов не може бути попсою, оскільки залишаэться популярним як раніше, так і зараз, а твори його будуть актуальні ще не одне століття. Ті або інші книги популярні здебільшого тому, що торкнулися духу часу, духу людства. Тут мова йде не про популярність письменника або окремого його твору «опублікованого за життя». Деякі твори або, більш того – автори, стали популярними, на жаль, після смерті, тому що тільки після смерті час наздогнав їх твори. Яскравий приклад цьому – Осип Мандельштам, який сам усвідомлював, що потрапив не у те століття, що революція – це не для нього. І прекрасно це ілюструють його рядки: «Мне на плечи кидается век-волкодав, но не волк я по крови». Або взяти, приміром, Йосипа Бродського, якого популярність застала за життя. При всій його (не побоюся цього слова) культовості, письменник він дуже розумний і складний, але прижиттєва слава не оминула його стороною, тому що він зумів вхопитися за хвіст часу, відчути своє покоління, його настрій, і інтерпретувати його доступною для всіх мовою. Як це було з Хемінгуеєм та Ремарком, чиї антивоєнні романи суспільство вихваляло, оскільки написані вони були саме про нього, про саме суспільство.

Повернемося ж до наших трьох книг. Мені здається, написані вони ніби  послідовно. Спершу, у 1846, вийшов «Двійник», потім «Палата №6» у 1892 і завершило цей цикл «Перетворення», опубліковане у 1915. Достоєвський створив таку собі антиказку, «страшну казку», у якій закомплексованого Голядкіна з'їдають його власні страхи і нерішучість. Чехов до всього цього додав соціальний контекст. Ну а Кафка довів все до абсолюту. Так само об'єднує ці книги атмосфера тотального абсурду. Автори розвивають на очах у читача атмосферу, у якій панує повний морок і невпевненість, порожнеча і нелюдяність, від чого здається, нібито весь світ налаштований проти Голядкіна, Замзи та Рагіна.

У «Палаті №6» Чехов, з абстрактної точки, розкритикував інтелігенцію і весь її дзен-буддизм. Головний герой Рагін (уособлює собою інтелігенцію) раз у раз шукає собі інтелектуальних однолітків і тільки в цьому бачить свій приватний спокій, між тим, матеріальні сторони світу він заперечує. Його спроби змінити і покращити лікарняну систему досить швидко виявляються приреченими на невдачу. Рагін постійно читає книги, байдужий до багатства і зручностей життя, зневажає страждання та смерть. Ігнорування або заперечення матеріального життя, ігнорування його подразників – це, на думку Чехова, лицемірство. Дзен-буддисти, стоїки, словом, люди подібного складу розуму, нехай і думають про високе, нематеріальне, але через це ігнорують саме життя, бояться його дотику. Цитата:

« — Нет. Холод, как и вообще всякую боль, можно но чувствовать. Марк Аврелий оказал: «Боль есть живое представление о боли: сделай усилие воли, чтоб изменить это представление, откинь его, перестань жаловаться, и боль исчезнет». Это справедливо. Мудрец или попросту мыслящий, вдумчивый человек отличается именно тем, что презирает страдание; он всегда доволен и ничему не удивляется».

Чехов, повністю не згодний з таким ставленням до реальності, занурює Рагіна, як представника інтелігенції, у атмосферу кислоти. Система, з якою лікар не хотів стикатися, поглинула його, і він сам став пацієнтом палати №6. І тоді Чехов зривається і б'є своїми міркуваннями прямо в обличчя, емоційно:

«А презираете вы страдания и ничему не удивляетесь по очень простой причине: суета-сует, внешнее и внутреннее, презрение к жизни, страданиям и смерти, уразумение, истинное благо –все это философия, самая подходящая для российского лежебока. Видите вы, например, как мужик бьет жену. Зачем вступаться? Пускай бьет, все равно оба помрут рано или поздно; и бьющий к тому же оскорбляет побоями не того, кого бьет, а самого себя. Пьянствовать глупо, неприлично, но пить –умирать, и не пить – умирать. Приходит баба, зубы болят… Ну, что ж? Боль есть представление о боли и к тому же без болезней не проживешь на этом свете, все помрем, а потому ступай, баба, прочь, не мешай мне мыслить и водку пить. Молодой человек просит совета, что делать, как жить; прежде чем ответить, другой бы задумался, а тут уж готов ответ: стремись к уразумению или к истинному благу: А что такое это фантастическое «истинное благо»? Ответа нет, конечно. Нас держат здесь за решеткой, гноят, истязуют, но это прекрасно и разумно, потому что между этою палатой и теплым, уютным кабинетом нет никакой разницы. Удобная философия: и делать нечего, и совесть чиста, и мудрецом себя чувствуешь… Нет, сударь, это не философия, не мышление, не широта взгляда, а лень, факирство, сонная одурь… Да! –опять рассердился Иван Дмитрич. -–Страдание презираете, а небось прищеми вам дверью палец, так заорете во все горло!»

У силу своїх переконань Рагін за багаторічну кар'єру так і залишився лікарем у звичайній провінції. Уже в стінах палати №6, він каже: «Слабы мы, дорогой… Был я равнодушен, бодро и здраво рассуждал, а стоило только жизни грубо прикоснуться ко мне, как я пал духом… прострация… Слабы мы, дрянные мы… И вы тоже, дорогой мой. Вы умны, благородны, с молоком матери всосали благие порывы, но едва вступили в жизнь, как утомились и заболели… Слабы, слабы!».

Таким чином, Чехов показав, що світ потребує не тільки інтелектуального існування, а й рішучих дій.